Кардиология

Saturday
Jan 20th

Вход/Регистрация

Зв’язок гіперурикемії з ураженням органів-мішеней у хворих на гіпертонічну хворобу

УДК 616.12-008.331.1+612.461.25]:616.12+616.13+616.61

Міщенко Л. А.

ДУ «ННЦ “Інститут кардіології імені академіка М. Д. Стражеска” НАМН України», м. Київ, Україна


 

Резюме. У статті викладено сучасні уявлення про гіперурикемію як фактор ризику серцево-судинних захворювань і проаналізовано стан вивчення проблеми гіперурикемії в розвитку та прогресуванні гіпертонічної хвороби. Відповідно до проведеного аналізу даних літератури обґрунтовано доцільність і сформульовано мету роботи – дослідження взаємозв’язку між вмістом сечової кислоти у крові та структурно-функціональними показниками серця, сонних артерій і нирок у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ). За результатами дослідження 272 хворих на ГХ було встановлено, що гіперурикемія асоційована з гіпертензивним субклінічним ураженням серця, нирок і сонних артерій. Причому навіть у межах нормальних значень сечової кислоті у крові існує лінійний зв’язок між урикемією, з одного боку, та масою міокарда лівого шлуночка та кліренсом креатиніну – з іншого, що, ймовірно, свідчить про значимість сечової кислоти як фактора розвитку та прогресування органних уражень при ГХ.

Ключові слова: сечова кислота, гіпертрофія лівого шлуночка, товщина інтима-медії сонних артерій, клііренс креатиніну.


 Сечова кислота є кінцевим продуктом метаболізму пуринів у людини. З кінця ХIX ст. ця речовина привертає до себе увагу медичної науки – саме тоді гіперурикемію було ідентифіковано як причину розвитку подагри. З того часу уявлення про сечову кислоту значно еволюціонувало. Після 60-х років ХХ ст. у епідеміологічних дослідженнях було виявлено зв’язок між урикемією та такими серцево-судинними захворюваннями, як артеріальна гіпертензія (АГ), інсульт, ішемічна хвороба серця (ІХС), серцева недостатність та ін. Причому цей зв’язок має місце не тільки в умовах вираженої гіперурикемії – лінійна залежність зберігається й у межах нормальних значень сироваткового рівня сечової кислоти [1]. Проте роль гіперурикемії як фактора серцево-судинного ризику донині остаточно не з’ясована. За результатами дослідження MRFIT сечова кислота є незалежним предиктором розвитку інфаркту міокарда в чоловіків [2], у дослідженні PIUMA – предиктором серцево-судинних подій і загальної смертності в популяції після урахування віку, статі, цукрового діабету, холестерину, креатиніну, гіпертрофії лівого шлуночка (ГЛШ), рівня артеріального тиску (АТ) та застосування діуретиків [3]. Однак у дослідженні LIFE зв’язок урикемії з серцево-судинними ускладненнями у хворих на гіпертонічну хворобу (ГХ) був виявлений тільки в жінок [4], а у Фремінгемському дослідженні та в дослідженні ARIC не було виявлено будь-якої асоціації між сироватковим рівнем сечової кислоти та серцево-судинними подіями [5, 6].

Безсимптомна гіперурикемія досить поширена у хворих на ГХ: вона виявляється в 25–40 % пацієнтів із вперше встановленим діагнозом ГХ, приблизно в 80 % хворих з важкою гіпертензією та в 50 % тих, хто вживає діуретики [1]. Ще наприкінці ХХ ст. було встановлено зв’язок гіперурикемії з виникненням ГХ. Так, у дослідженні MRFIT продемонстровано, що підвищення рівня сечової кислоти більше 7 мг/дл асоціюється з 80 % зростанням ризику ГХ незалежно від вихідного рівня АТ, ліпідного профілю, протеїнурії та функціонального стану нирок [7]. Результати Normative Aging Study, період спостереження в якому становив 21 рік, вказують на те, що сечова кислота є предиктором гіпертензії в осіб чоловічої статі, незалежним від віку, компонентів метаболічного синдрому, вживання алкоголю та функції нирок [8]. У роботі Forman J. та співавторів [9] була встановлена незалежна прогностична роль сечової кислоти в розвитку гіпертензії в жінок. Дані популяційного проспективного дослідження в Китаї підтверджують значення сечової кислоти для розвитку ГХ у осіб обох статей, хоча в жінок воно було вагомішим: відносний ризик після урахування традиційних факторів серцево-судинного ризику в них становив 1,85 (95 % ДІ 1,06–3,24; р = 0,006), тоді як у чоловіків – 1,39 (95 % ДІ 1,16–1,68; р = 0,003) [10].

За даними масштабного мета-аналізу Grayson P. C. і спіавторів, який включив 18 досліджень, що загалом охопили більше 55000 осіб, було встановлено, що наявність гіперурикемії збільшує ризик розвитку ГХ на 41 % (ВР 1,41; 95 % ДІ 1,23–1,58), а зростання вмісту сечової кислоти у крові на 1 мг/л сприяє зростанню ризику ГХ на 13 % (ВР 1,13; 95 % ДІ 1,06–1,20) [11]. Слід зазначити, що прогіпертензивний ефект гіперурикемії був більше вираженим у осіб молодого віку, що підтверджується даними клінічних досліджень у підлітків з вперше виявленою АГ. Групою науковців на чолі з Feig D. A. встановлено підвищення сироваткового вмісту сечової кислоти більше за 5,5 мг/дл у 90 % підлітків з вперше виявленою АГ, а також чітку пряму лінійну залежність між урикемією та рівнем систолічного АТ [12].

Тією ж групою дослідників було визначено й зворотну залежність – зниження АТ при застосуванні алопуринолу. У подвійному-сліпому, плацебо-контрольованому дослідженні у групі 30 підлітків з м’якою ГХ, які отримували алопуринол або плацебо протягом 4 тижнів, на тлі значного зниження концентрації сечової кислоти у крові відзначено достовірне в порівнянні з плацебо зниження АТ як за даними офісних вимірювань (систолічний артеріальний тиск (САТ) – на 6,9 мм рт. ст.; діастолічний артеріальний тиск (ДАТ) – на 5,1 мм рт. ст.), так і за результатами амбулаторного моніторування АТ (добовий САТ – на 6,3 мм рт. ст.; добовий ДАТ – на 4,6 мм рт. ст.) [13]. Вплив алопурінолу на рівень АТ було продемонстровано також у літніх осіб (старших за 65 років) за результатами аналізу бази даних Clinical Practice Research Datalink у Великобританії. Усього 3 % від загалу отримували алопурінол, що асоціювалось зі значним зниженням АТ, яке не залежало від первинного рівня сечової кислоти або від іншого лікування, яке отримували ці пацієнти [14].

 
Страница 7 из 69